Спілкування з діаспорою на дитячу тему збагатило мій лексикон виразом "хамай, какай, не балакай". Я вважаю, це хороше доповнення до "А я до пяти лет вообще думал, что меня зовут Закрой-рот".

Швидкість життя досягли небачених величин і скоро, мабуть, сягне швидкості світла. Але, може, знайдеться хвилька-друга, щоб щось занотувати, бо тоді шкодуватиму, що все промайнуло і забулося. Чи лишилося тут ще шановне товариство, якому було б цікаво почитати про мою повсякденність? Я планувала писати під око, але якщо є охочі, то створю приватну групу.  Якщо ми не знайомі, напишіть в коментарях кілька слів про себе і чому вам цікаво. Коментарі побачу лише я. (Все іранське - якщо воно ще буде - лишиться без замка).

Ну, майже. Місяць буде завтра з того дня, як я вперше сіла за кермо. Можна підбити проміжні підсумки :)
Основний підсумок місяця - не такий вже й страшний той чорт. Хоча напруга не зменшується. Після водіння я дуже часто одразу ж засинаю (ні, не за кермом - до дому добираюся).

З того моменту, як я вирішила розслабитися і не підганяти себе, мені стало набагато простіше. Я досягаю успіху переважно так - кажу собі, що поспішати нема куди, дедлайнів тут немає, і краще зайвий день поїздити по порожній парковці, ніж зробити помилку на великій швидкості.

Взагалі не вміючи водити від слова зовсім, я почувалася трохи як інвалід. Тут у нас офіційно можна отримати права з чотирнадцяти років, а я не знала про машину нічого, ані як вона заводиться, ані як гальмує, ані як повертає. Це як не вміти їсти ложкою чи стрибати на одній нозі - наче не кожен день і треба, наче й можна обійтися, але коли треба, то всі навкруги не те що вміють, але давно вже забули той час, коли не вміли. Машини в родині може не бути, але вміють нею керувати всі. Досі я зустріла тут аж двох людей, які не вміють водити, причому одна дівчина приїхала з України минулого року і вже пішла на курси.

Ну, тепер і я вмію, отже тимчасову функціональну інвалідність подолано. Сьогодні вперше виїхали на вулиці, де ліміт швидкості 70 км/год і досить активний рух навтіь у неділю ввечері. Попереду ще сотня км/год, даун-таун, реверс, нечисельні площі (але на іспиті вони точно будуть), і загородні траси, де до ста десяти. Нічого, потроху-помалу, чи то бебі степс, як кажуть в наших широтах...

Взагалі, це цікавий процес. Не саме водіння, а напрацювання нової навички. Я думала, що я чомусь вчуся постійно, але зараз я розумію, що самовдосконалення чи набуття нових знань, чи щось нове, але по суті не складне - це інше. Це як з іноземною мовою: спочатку не розумієш нічого, потім починаєш вловлювати окремі слова і фрази, тоді говорити про погоду, а потім настає момент, коли ти вже можеш, хай і неідеально, поговорити про те, про що насправді хочеш, чи вирішити якусь проблему. Отак не було-не було - а потім маєш. І такої практичної навички я давно не непрацьовувала.

Щоб не забути.
Сьогодні я вперше сіла за кермо.
Ніхто не постраждав.

Не зважаючи на те, що Україна воює другий рік, я все ще знаходжу серед віртуальних знайомих кримнаших і мизамір. В принципі, я завжди ставилася до жж як до підписки на газети. Тому переважна більшість дописувачів були і є лише віртуалами, до яких мені, за великим рахунком, діла немає. Але була невеличка група френдів, що стали по-справжньому близькими. Читати про те, як вони за мір ва всьом мірє, нестерпно боляче. Це дурниці, звісно ж, у порівнянні з історіями багатьох родин, розколотих війною. Я знаю, я надзвичайно щаслива людина, бо не маю ані реальних друзів, ані близьких родичів "по той бік". Але ж...
Минулого року ми збиралися в гості до людини, яка кликала мене чи не від перших постів. Розумна, добра, високоосвічена. Цікавий співрозмовник, готовий - справді готовий, не на словах, я мала змогу в цьому переконатися - допомогти.
В гості не поїхали через дрібницю.
Ну, і, як виявилося, на краще.
Що ж... Реал останніми роками мені подобається набагато більше російськомовного віртуального простору.

... или Большой Брат не дремлет



Блогосфера, как видите, льстит мне вниманием даже когда я с головой в реале.
Любопытно, правда, почему легендой посчитали именно Канаду, а не иранского мужа. Мне кажется, украинцы все же чаще уезжают в Канаду, чем выходят за иранцев. Но последний уже почти год убедил меня, что от ватных мозгов логики не ищут.

Тем, кто болезненно интересуется, сообщаю, что муж на месте, то есть в Канаде. Пользуясь случаем, передает привет всем поклонникам творчества его жены. Но поскольку мы, как и все виртуальные канадцы, подписали особый документ, а еще потому, что множественные потомки Бандеры платят нам много денюжек за промайданную и русофобскую агитацию, Иран во всем своем великолепии отошел на второй план. Но, может, еще вернется, так что stay tuned.

10 августа 2013 года был самый длинный день в моей жизни. Солнце тогда так и не село, потому что мы летели и летели на запад. Закат мы увидели уже 11-го, где-то в час ночи, незадолго перед посадкой.

Никогда раньше не подводила итоги в жж, ни под Новый год, ни на дни рождения. Но, с другой стороны, и такого опыта у меня тоже раньше не было.

Если бы пришлось подводить эти самые итоги одним словом - а скоро таки придется, сентябрь со всеми вытекающими надвигается стремительно, и времени писать опять не будет - в общем, это было бы слово "развитие". Во-первых, я же учусь, а во-вторых, если бы и не училась, это все равно было бы развитие.

( Read more... )

Развлечения дикого Запада - 3

Ну, и, собственно, та часть стампид, с которой следовало бы начать. Парад, открывающий все мероприятие. По центральным улицам города проходят участники стампид, точнее, проезжают на лошадях, быках, в каретах, повозках полевой кухни и дилижансах, и... не знаю, как бы их объединить, но, в общем, все подряд организации: национальные парки, полиция, военные, китайские, мексиканские и еще бог знает какие культурные центры, библиотеки, какие-то коммерческие компании, Армия спасения, продавцы пива... В самом начале — руководители стампид, мер города, потом много старинных машин, в одной из них актер из «Стар-трека» (понятия не имею, какой), министр труда Канады... Маршируют трубачи, барабанщики, девушки с ружьями, французские солдаты в париках и шотландцы в килтах и с волынками. Все нарядные, с музыкой (едет либо в повозке, либо на отдельной «кравчучке» кто-то музыкальный центр тащит) и с питьем, потому что жарко.
Короче, есть на что посмотреть.

Всем полагается хлопать, топать и подбадривать марширующих криком «я-ху!» (ударение на у). А еще спорят, откуда название поисковика пошло. Путешествия Гулливера, то, се... Начитанные все какие, а. Один раз выходим на американскую массовку — и все понятно, можно уже ничего не читать.



Длится это часа два или даже два с половиной. Я бы в жизни не пошла в рабочее время стоять два часа в толпе, чтобы покричать я-ху, пусть и меру города. Но моя знакомая сделала так, что мы там сидели, причем в тени (что немаловажно: у нас-то конечно север-север, но организаторы стампид во времена оны заключили сделку с дьяволом, так что в первых числах июля тут гарантированно жарко). Поэтому мне понравилось. Хотя в следующем году можно уже никуда и не ходить, все повторяется из года в год.

Теперь фотографии (я тут отобрала кое-что, каждую повозку или группу показывать не имеет смысла, все же не Рио-де Жанейро).

( Read more... )

Как я и предупреждала после сотни фотографий, теперь будет видео. Выкладываю его в том же порядке, что и фотографии, то есть по категориям и танцам (насколько я их запомнила).

Я уже говорила, что мне индейские танцы очень понравились? Ну, так вот.

( Много роликов )

Развлечения дикого Запада. 

Случилось тут недавно в наших гребенях Главное Мероприятие Года под названием "Стампид". По сути, это некая помесь ярмарки с карнавалом, но на ковбойско-колонизаторско-этническую тему. На неделю все, кому не лень, наряжаются в ковбойские шляпы, ковбойские сапоги, джинсы и клетчатые рубахи, смотрят родео и едят хот-доги и пицу из скорпионов (не очень понимаю, откуда взялся этот кулинарный изыск, но вот тем не менее). Начинается действо с парада участников, а потом перемещается на специально выделенную территорию, где, среди атракционов и ларьков с вонючими жареными пончиками, имеется, к нашей радости, индейская деревня. Собственно, за неделю "стампидствования" (да, тут для этого есть и глагол, и отглагольная форма дла описания процесса), мы сходили только на парад и в эту деревню, чтобы посмотреть индейские танцы. О параде я потом расскажу, если не будет совсем лениво, а начну с танцев.



Вы же понимаете, под катом тонна традиционно некачественных фотографий.
( Read more... )