Чому я не хочу більше писати в блог

[anoushe]

Не зважаючи на те, що Україна воює другий рік, я все ще знаходжу серед віртуальних знайомих кримнаших і мизамір. В принципі, я завжди ставилася до жж як до підписки на газети. Тому переважна більшість дописувачів були і є лише віртуалами, до яких мені, за великим рахунком, діла немає. Але була невеличка група френдів, що стали по-справжньому близькими. Читати про те, як вони за мір ва всьом мірє, нестерпно боляче. Це дурниці, звісно ж, у порівнянні з історіями багатьох родин, розколотих війною. Я знаю, я надзвичайно щаслива людина, бо не маю ані реальних друзів, ані близьких родичів "по той бік". Але ж...
Минулого року ми збиралися в гості до людини, яка кликала мене чи не від перших постів. Розумна, добра, високоосвічена. Цікавий співрозмовник, готовий - справді готовий, не на словах, я мала змогу в цьому переконатися - допомогти.
В гості не поїхали через дрібницю.
Ну, і, як виявилося, на краще.
Що ж... Реал останніми роками мені подобається набагато більше російськомовного віртуального простору.